4 клас : Читайлик

КОНТРОЛЬНА РОБОТА № 6. Варіант 1

СМІЛИВЕЦЬ

На вигоні — чималенький гурт дітлахів зібрався. А понад малятами височіє Віталик. Щось захоплено розказує, руками розмахує. Підійшов і Тимко до гурту, слухає.

— Поїхали ми з татом у Гутленську пущу, — розказує Віталик. — Та ви, мабуть, і не знаєте, що таке пуща. Звідки ж вам знати, малі ще. Пуща — це великий, дрімучий ліс. Тато поставив мотоцикла на галявині, каже: «Ти збирай отут суниці, а я пройдуся по ділянці, ліс огляну». Ну й суниці в пущі! Ви таких не бачили й не куштували. Завбільшки як сливи-угорки, а смачні — ну, як морозиво! Збираю я суниці, аж гульк — вовк поміж соснами стоїть. Здоровенний вовцюга, ікла з пащі стирчать, з очей іскри сиплються, шерсть на спині настовбурчилась...

Хтось із малят важко зітхнув, а в білявенької Оксанки аж бант на голові затремтів. Над вигоном залягла насторожена тиша. Тільки чути було, як хрумкає неподалік траву бичок Болобан, прип'ятий мотузкою.

— Ну, я не розгубився, миттю — до мотоцикла, — продовжував Віталик. — Схопив татову рушницю, прицілився, бабах!..

— Убив? — аж підплигнув кругленький, як колобок, Миколка.

— Авжеж, убив би, — повільно сказав Віталик. — Та набої, на жаль, були дробові... Вовчисько як підстрибне, як дремене!.. А тут тато біжить. «Хто стріляв?» — гукає. «Це я, — кажу, — тату. Трохи вовка не вбив». — «Ну, буде з тебе справжній мисливець!» — похвалив мене тато.

Віталик обвів уважним поглядом малят і був задоволений із враження, яке справила його розповідь. То й ще хотів щось сказати, та раптом мала Оксанка запищала:

— Ой-ой, дивіться!..

Малята оглянулися й завмерли. До них, нагнувши лобасту голову, наближався Болобан. Чи йому набридло крутитися на прив'язі, а може, бджола чи оса його вжалила, і він, відірвавшись, тягнув за собою мотузок. Малята сипонули хто куди. Бо знали, що Болобан буцається і навіть дорослим нелегко з норовистим1 бичком справитися.

Болобан тим часом наближався до Тимка. Підійшовши на віддаль одного стрибка, зупинився й заревів. Тимко ледь не чкурнув услід за малятами. Та втримався.

— Биньо-биньо, биньо-биньо! — приказував лагідно й підступався ближче.

Болобан притих, але хтозна, що він задумав, — битися чи миритися.

— Атож, оса тебе вжалила. Ну й розвелося цих ос злющих, — розмовляв із бичком Тимко. — Ось ми зараз щось придумаємо...

Він зірвав лапатий листок подорожника, намочив його в дощовій калюжі й, затамувавши подих, приклеїв до припухлого місця на шиї в Болобана. Бичок здригнувся і прикрив очі білими віями. Тимко прив'язав його.

Із-за кущів, із-за ближнього паркана вигулькували малята, сходилися до Тимка. Болобан знову захрумкотів травою.

— А де ж це Віталик? — запитав хтось. Почали роззиратися, і тут Миколка-колобок аж підплигнув:

— Та он же він, на осокорі!..

Віталик сидів на товстій гілляці й гойдав босими ногами, ніби нічого й не трапилося.

— Ну й сміливець! Злазь уже! — загаласували діти.

І над вигоном покотився дзвінкий, нестримний регіт. (Василь Чухліб)

1 Норовистий — неслухняний, непокірний, упертий.

Завдання 1. Визнач жанр прочитаного твору.

А байка

Б казка

В оповідання

Завдання 2. Від чийого імені ведеться розповідь у творі?

А від імені автора

Б від імені Віталика

В від імені Тимка

Завдання 3. Де відбувалися події, описані у творі?

А у пущі

Б на вигоні

В на галявині

Завдання 4. Про що розповідав Віталик?

А про тата

Б про рушницю

В про перемогу над вовком

Завдання 5. Хто з дітей першим побачив, що бичок відірвався?

А Тимко

Б Миколка

В Оксанка

Завдання 6. Яке прислів'я найточніше виражає головну думку твору?

А Добре діло — роби сміло.

Б Добре того лякати, хто сам боїться.

В Хвалько язиком сяк і так, а ділом ніяк.

Завдання 7. Запиши, як ти розумієш суть таких висловів:

залягла тиша — безшумно

сипонули хто куди — розбігтися

вигулькували із-за паркана — виглядав

Завдання 8. Підкресли в тексті два порівняння.

Завбільшки як сливи-угорки, а смачні — ну, як морозиво!

— Убив? — аж підплигнув кругленький, як колобок, Миколка.

Завдання 9. Запиши дійових осіб твору

Тимко, Віталик, Оксанка, малята.

Завдання 10. Прочитай вислів: аж бант на голові затремтів. Запиши, кого з дійових осіб стосуються ці слова.

Слова стосуються маленької Оксанки.

На який стан персонажа вони вказують?

Вони вказують на переляк персонажа.

Завдання 11. Запиши назви двох віршів, які ти читав (читала) на уроках літературного читання, та їхніх авторів.

1. «Реве та стогне Дніпр широкий» Тараса Шевченка.

2. «Сонце і дим» Павла Тичини.

Завдання 12. Запиши, кого з героїв твору і чому можна назвати сміливцем.

А кого — хвальком? Запиши

На мою думку справжнім сміливцем був Тимко. Він зумів перебороти свій страх. Не тільки зупинив Болобана, а заспокоїв та прив'язав його. Видно, що хлопець любить тварин. А Віталик виявився хвальком та боягузом. Зі страху він опинився на дереві. Видно, що його мужність була тільки на словах.

Сімейна бібліотека

Казки братів Грімм

Казки Андерсена

Казки Шарля Перро

Казки Василя Сухомлинського

Для запису голосу скористайся онлайн мікрофоном

Запис звуку

Як зробити запис на онлайн мікрофон?

Щоб зробити запис свого виступу

натискаємо на посилання, переходимо на сторінку онлайн мікрофона, виконуємо всі інструкції. Після запису голосу, сервіс запропонує вам зберегти. Зберігаємо на комп'ютер.

Швидко перегортай сторінки та лови слова, запам ятовуючи їх. Потім за 1 хвилину прочитай текст!

Читай швидко! from dfcbkbceirf3

Найгарніша мама

Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого - некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:

- Хто ти такий, де ти взявся?
- Я Совеня, - відповідає мале. - Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.
- Хто ж твоя мама? - питає Соловей.
- Моя мама Сова, - гордо відповідає Совеня.
- Яка ж вона? - питає Дятел.
- Моя мама найгарніша.
- Розкажи, яка ж вона, - питає Дрізд.
- У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, - відповідає з гордістю Совеня.
- Ха-ха-ха! - зареготали .Соловей, Дятел і Дрізд. - Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.
- Неправда! - закричало Совеня. - Мама в мене найгарніша.

Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

Прочитай текст.Напиши "Увага! Розшук"

Пилип Бабанський

МУРАХА 3 ЖАЛОМ
Казка

ДЯДЬКО ДЖМІЛЬ
Послухайте, яку дивну історію нам вдалося узнати в густому темному лісі. В тому самому лісі, посеред якого є широка галявина з барвистими квітами і зеленою запашною травою.
На краю тої галявини шумить різьбленим листом могутній дуб. Жителі галявини — коники, жучки, метелики,— біжучи або летючи повз дуба, оглядаються на нього шанобливо і з острахом. А гостроносі лісові миші так просто оббігають те місце десятою дорогою.
Чим же він, цей старий дуб, такий знаменитий, що в одних викликає пошану, а в інших—страх?
А тим, що в його кореневищі живе грізний дядько Джміль. Всі знають, що Джміль має страшну зброю—велике гостре жало. Із уст в уста таємничим шепотом передаються легенди про те, що від жала дядька Джміля загинуло чимало всякого лісового люду.
Може, тут дещо й перебільшують, але ми розповідаємо те, що чули. Переказують, що минулої весни його жертвою стало навіть уже велике Зайченя. Підбігло під дуба і давай лапами землю розгрібати. Джміль погрозливо загудів, а Зайченя і вухом не веде.
Ну, тут Джміль розсердився—він звик, щоб його слухались. Вилетів з своєї нори та Зайченяті прямо в ніс жалом—тиць! Бідне Зайченя так заверещало, що всім зробилося моторошно. А от кінець цієї розповіді про дурне Зайченя ми чули по-різному. Метелики своїми крильми присягаються, що того ж дня бачили Зайченя мертвим на другому кінці галявини. А мурахи — сусіди і добрі приятелі Джмеля (їхній мурашник якраз поряд з дубом) кажуть, що легковажні метелики чули дзвін та не знають, де він. Джміль — дядько сердитий, але справедливий і карає лише винних. Такий випадок, кажуть вони, справді був, тільки не з Зайченям, а з Мишею. Забігла вона в Джмелеву; нору і давай стільники потрошити. Чужим медком, бачте, поласувати захотіла. От Джміль її й покарав. З правильно зробив.
З тих пір миші не наважуються наближатися до старого дуба. А Зайченя живе й здорове. Джміль його тільки полякав, щоу наперед було розумнішим.
Ми схильні більше вірити серйозним і роботящим мурашкам.
Але як би там не було, ясно одне: чесні поважають Джмеля, а злодії бояться, бо його жало — не така річ, з якою можна жартувати.ЛЕДАЧИЙ МУРАХА
Ми вже згадували про мурашок дружна, роботяща сім'я.
Та, як відомо, в лісі не без кривого дерева, а в сім'ї не без виродка. Був і в цій великій і хорошій сім'ї один поганий Мураха— ледачий, обжерливий, зарозумілий. Поставлять його, скажімо, вхід сторожити, а він побіжить собі кудись або стоїть — гав ловить, а тим часом хтось з чужих в мурашиний дім забреде. Накажуть мурашник чистити — він потягає щось для вигляду, поки інші роботою захопляться, а тоді забереться в темний закуток і вилежується там на м'яких мурашиних подушках. їсти тільки й був мастак — тут уже з ним ніхто зрівнятися не міг.
А що вже вреднющий! Ото тільки хто що сказав, зауважив йому — зразу кусатися. А був він таки здоровий. Не один уже мураха зазнав його міцних щелепів і ходив з понівеченою лапкою чи надкушеним вусом.
Звичайно, така поведінка хоч кому не сподобається. Ледарів і хуліганів ніхто не любить. І хоч мурашки—народ терпеливий, але вони теж, зрештою, почали обурюватись.
— Ой, Мурахо, — кажуть йому, — де твоя совість? Візьмись за розум, поки не пізно. А то не довелось би тобі плакати!
Що ж ви думаєте, вплинуло це на Мураху? Де там! День чи два нікого не чіпав, щось навіть робив, а потім знов за своє.
Однак він зрозумів, що його безтурботне життя кінчається.
Для того, щоб можна було й далі ледарювати, кривдити і обдурювати своїх товаришів, треба негайно щось придумати.
і Мураха почав думати.
Але його лінива голова довго нічого путнього придумати не могла.

МУРАШИНІ МРІЇ
Якось надвечір, коли все живе спішило покінчити з денними турботами, наш Мураха зручно вмостився на сухій галузці і вигрівався собі проти сонечка.
Аж ось на галявині почулося:
— Гу-у, гу-у, гу-у-у...
Всі мимоволі притаїлися, а Мураха миттю сховався під галузку.
Тим часом Джміль залетів у свою нору, якийсь час сердито погудів, побубонів, наче старий дід, і затих.
„Спати ліг,— подумав ліниво Мураха, вилазячи знов на свою галузку.—От кому добро: коли захотів — лягай і спи. Ніхто тебе не потурбує, ніхто не наважиться залізти в твою нору".
Мураха заздрісно зітхнув.
„А все через те, що в нього — жало, — думав далі Мураха. — Як таки несправедливо світ побудований: у одного і голос гучний, сердитий, і крила, і жало, а в другого — тільки ніжки та щелепи..."
От якби йому хоч жало! Крила — що: упадеш та ще вб'єшся. А жало — ой, як би воно йому пригодилося! Хай би тоді хто спробував щось проти нього сказати — зразу б ноги простягнув.
„А де б я дівав те жало, коли б спати лягав?—роздумував Мураха.—Цікаво, де Джміль кладе його на ніч?.."
І тут Мураху осяяла думка: „А жало ж можна вкрасти! Отак от збігти з купини, підкрастися до нори і..."ВІН СТАЄ ЗЛОДІЄМ
Ні, лячно. Бр-р-р, аж стрясло всього. Якщо дядько Джміль впіймає — живим не випустить. Якби це був не Мураха, можна було б сказати, що від цієї думки у нього поза шкірою забігали мурашки.
А коли не впіймає? О, тоді Мураха покаже, хто він такий! На всю галявину найсильнішим буде, всі його боятимуться.
Але ж дуже таки страшно...
Довго так роздумував Мураха, довго не міг на щось відважитись. Нарешті жадоба влади, думка стати сильнішим від усіх перемогли в ньому боягуза.
Мураха встав, злодійкувато оглянувся. Всі навколо були зайняті своїм ділом, на нього ніхто не звертав уваги. Мураха збіг з купини і почав обережно пробиратися до Джмелевої нори. Пробіжить трохи, зупиниться, поворушить вусиками, прислухається — і знову побіжить.
овстии шершавий корінь.
Ось йому на дорозі лежить Та для Мурахи це не перешкода. Він з ходу збіг на корінь і... від несподіванки присів на всіх своїх шести ніжках: прямо перед його носом чорніла Джмелева нора. Вона зяяла таємничо, страхітливо, наче бездонне провалля.
Довго сидів Мураха на одному місці, прислухаючись і принюхуючись. В норі було так тихо, наче в ній зовсім нікого нема. Але ж дядько Джміль там, це: Мураха знає напевно.
„Ну, що ж, якщо дядько Джміль не спить, притаюсь десь у шпарці, він і не помітить",—підбадьорив себе Мураха і обережно поповз у нору. Спочатку вона йшла вглиб, далі спуск кінчився, і нора поступово розширилася в печеру. Мураха зупинився, щоб призвичаїтеся до темряви і роздивитися, що тут робиться.
і ось він побачив у найдальшому кутку печери стільники. Мурасі якось довелось побувати в дуплі, де колись жили бджоли. Там теж були стільники, тільки ті схожі на кружки соняшника, з яких повибивали насінну. Мураха заповзав у красиві гранчасті чашечки і в деяких з них находив крапельки густого і дуже солодкого меду.
Джмелеві ж стільники нагадували білі жолуді або лісові горіхи, безладно склеєні один з другим.
Придивившись краще, Мураха побачив і самого Джмеля. Від ляку в нього задрижали ніжки. Та він скоро заспокоївся, бо зрозумів, що Джміль таки справді спав: він сидів на стільниках зовсім нерухомо, тільки його смугасте волохате черево то роздувалось, то опадало.
Мураха набрався сміливості і підповз ближче. Нічого, Джміль не ворушиться. Де ж його жало? Освоївшись в Джмелевій норі, Мураха почав нишпорити по всіх ЇЇ закутках.
Нарешті в якомусь темному закапелку щось забіліло. Мураха кинувся туди і помітив сухий листочок, а на ньому...
Фу, аж в піт кинуло і дихання сперло. На листочку лежить жало! Так, це воно — чорне, криве і гостре.
Мураха кинувся до жала, але сухий листочок так під ним залопотів, що злодій присів з переляку і не ворушився, поки не переконався в тому, що Джміль продовжує собі спокійно спати. Тоді Мураха обережно взяв ротом жало, сповз із листочка і, не озираючись, спотикаючись через свою незручну ношу, побіг до виходу.

МУРАХА — З ЖАЛОМ!
До своєї домівки Мураха добрався тоді, коли сонце вже зайшло. Натрудившись за день, мурашки спали, тільки два вартових стояли при вході в мурашник. Широко розкривши роти з великими міцними щелепами, вартові перегородили Мурасі шлях. Але той наставив на них свою страшну зброю.
— Бачите, що це? Джмелеве жало. Як штрикну, так тут вам і каюк.
І вартові пропустили нахабу. А що вони могли зробити? Джмелеве жало—річ справді страшна.
Мураха пробрався на своє місце і ліг спати, міцно обхопивши лапками жало, щоб ніхто не вкрав. Але спав він тривожно, часто прокидався. А під ранок йому приснилося, наче прямо в мурашник прийшов грізний дядько Джміль. Ось він підійшов до Мурахи, вп'явся в нього страшними чорними очима і сердито ворушить вусами.
— Це не я... Я більше небуду,— лопоче переляканий Мураха.
— Брешеш, злодюго!—гримає Джміль і підступає ближче. Мураха схоплюється з м'яких подушок і тікає, але ноги його не слухаються, він ледве повзе.
— Не втечеш! Ха-ха-ха!— доганяє басовитий голос Джмеля.
— Рятуйте!—щосили скрикнув Мураха і прокинувся.
Навколо нього стояли мурашки, вони з настороженою цікавістю дивилися на Мураху.
— Чого повитріщалися?— грубо закричав він на своїх товаришів і зневажливо додав: — Ваше діло в землі ритися. Ну!
Сторожко поглядаючи на велике темне жало, яке Мураха незграбно тримав у лапах, мурашки розійшлись. Кожен взявся за роботу, а наш Мураха солодко поїв і задумався, чим би йому розважитись.
Про роботу він, звичайно, й не думав. Це не для нього. Від сьогодні він — найсильніший звір на всій галявині. Мураха і самого Джмеля його ж жалом заколе, якщо він спробує чіплятися. Тепер його діло наказувати. Хай інші роблять все, що тільки йому заманеться.
І Мураха вирішив тут же перевірити свою владу.
Ось над чимсь трудиться, аж потом обливається, маленький худий мурашка. Наш Мураха підбіг і став йому на дорозі. Той здивовано зупинився, потім пропищав:
— Не заважай.
— Ах ти, негідник!—закричав Мураха.— Не бачиш, хто перед тобою стоїть? Хочеш — миттю кишки випущу.
Бідний мурашка як дременув, тільки курява вслід. А Мураха й радий.
— Держи його! — кричить.—Го-го-го!
Там он купка мурашок обід готує для всіх. Підходить наш Мураха, жалом націляється.
— Ану відійдіть, я спробую, що тут у вас.
— Не можна, — пищить хтось,— ще не час.
— Я тобі дам „не можна". Мені все можна!
Заліз із ногами, перепога-нив усю їжу й пішов далі.
Он там якась метушня, крики. Ага, тягнуть гусеницю. А вона велика, гладка і жива ще— ніяк не справляться.
— Що тут за гармидер!—кричить Мураха.— Галасу багато, а роботи — тьфу!
— А ти чого кричиш? — Наглядач знайшовся!
— Краще б допоміг!—злобно огризнулися трудівники.
— Цить!—гаркнув Мураха і найближчого під ребра жалом як штрикне — той, бідолаха, так і зігнувся.
Весь день Мураха заважав своїм товаришам працювати, знущався над ними, кількох покалічив. І побачили мурашки, що далі цього терпіти не можна.

МУРАХУ КАРАЮТЬ
Увечері, коли Мураха навтішався, наївся добре, лишивши багатьох без вечері, і заснув,— почали радитися, як їм позбутися зловредного Мурахи. Довго сперечалися, ніяк до однієї думки дійти не могли. Нарешті хтось запропонував:
— А давайте сходимо до Джмеля та й розкажемо, де його жало. Він сам і покарає злодія.
— Правильно!—закричали мурашки. Пропозиція сподобалася всім. На цьому й порішили. А ранком, тільки-но сонце послало на лісову галявину свої перші промінці, делегація в складі десяти найповажніших мурах вирушила до Джмелевої нори.
Дорогою мало не посварилися—сперечалися, кому першому зайти в нору до сердитого дядька Джмеля.
Та виявилось, що сперечалися вони марно. Будити Джмеля не довелось. Такий же трудівник, як і мурашки, він уже сидів біля нори, розправляючи лапками свої довгі вуса, причепурюючись.
Делегація низько вклонилася Джмелеві, а найстарший сказав:
— Дорогий дядьку Джміль! Ми б ніколи не наважилися тебе потурбувати, якби наша справа не торкалася й твоєї особи...
— Кажіть коротше,— нетерпляче прогудів Джміль.
— А коротше ось що: наш ледар і хуліган, а тепер уже й злодій Мураха вкрав у тебе жало, і тепер нам...
— Що?
— ...і тепер нам немає через нього життя. — Що вкрав?
— Не сердься, дядьку, але це правда. Він украв твоє жало.
— Ха-ха-ха!—розреготався раптом Джміль. Він узявся в боки, оглянув зніяковілих мурах і ще голосніше залився сміхом:
— Ха-ха-ха! Ох-хо-хо-хо! От диваки! А оце що?
І при цьому з самого кінчика Джмелевого тулуба висунулось чорне блискуче жало.
— Але ж... у нього теж є жало! І він сам каже, що то твоє, — розгублено мовив один з делегатів.
Джміль раптом щось згадав.
— Заждіть,—сказав він і шурхнув у нору. Через хвилину виліз і сердито пробубонів:
— Він украв не моє жало, а жало мого небіжчика батька, яке лежало у мене як пам'ять про нього. Ану, ходімте до вашого мурашника.
Йти було недалеко, і Джміль пішов з мурашками, як з рівними, пішки.
— Виводьте сюди вашого героя. Та не бійтеся, заколоти тим жалом він нікого не зможе.
Підбадьорені Джмелем, мурашки кинулись в свій дім, знайшли сонного Мураху, розштовхали:
— Вставай, досить вилежуватись.
Той схопився та за жало:
— Вам життя набридло?— кричить.
— А ти не репетуй,— кажуть йому товариші,— а виходь до Джмеля на розправу.
— Не підходь ніхто, бо заколю!—не здається Мураха. Тоді мурашки всі разом кинулися на розбійника. Хтось охнув від рани, заподіяної жалом, в когось хруснула лапка, перекушена Мурахою. Ллє тут же злодія скрутили, жало відняли. Вивели Мураху, поставили перед грізні очі Джмеля і жало поклали.
Подивився Джміль на Мураху та й каже:
— Мало того, що ти негідник, ти ще й дурень. Ось моє жало, і користуватись ним можу тільки я. Це б можна було тобі довести зараз, та я не стану свого жала об тебе бруднити.
Потім звернувся уже до всіх мурах:
— Я думаю, ви самі знайдете, як його покарати... І тут мурашки всі разом зашуміли, закричали:
— Не пустити його в дім!
— Вигнати!
— Геть звідси!..
Мураха стояв, знітившись, ждав смерті. А коли почув ці вигуки, то аж зрадів. Він одним стрибком зіскочив з купини і накивав п'ятами, тільки його й бачили.КІНЕЦЬ
Та радість його була передчасною.
Спочатку Мураха біг, не розбираючи дороги, поки не вибився з сил. Далі впав і лежав якийсь час, нездатний І вусом поворушити. А коли трохи відсапався, почав дуглати, що ж йому робити, як далі жити.
„Піду, пошукаю якийсь мурашник. Попрошусь, мурахи й приймуть мене".
Пішов Мураха шукати добрих сусідів. Хай собі шукає. А вам скажемо по секрету: не знайти йому таких добряків. Справа в тім, що про неблагодійні пригоди Мурахи знали вже не лише на галявині, а й у всьому лісі Ви, мабуть, догадуєтесь, що тут постаралися метелики — великі любителі всяких незвичайних історій. Пурхаючи з квітки на квітку, вони першими довідувались про всі лісові новини і охоче ділилися ними. Метелики й рознесли по лісу всю оцю історію з жалом. Отож коли Мураха добрався до великої купини, в якій жили крупні руді мурахи (наш Мураха був чорний), і почав проситися до них в сусіди, вартові не пустили його навіть на поріг.
— Чули про тебе, героя. Провалюй, поки ноги цілі.
Не більш люб'язно зустріли його й чорні мурашки з іншого мурашника. Різниця тільки в тім, що тут йому вже пообіцяли обламати ребра, якщо він не перестане канючити і не забереться геть.
Стомився Мураха, зголоднів. А тут уже й вечір надходить. Що йому робити, де холодну ніч пересидіти?
Ледве повзе Мураха, сам не знаючи куди, та землю сльозами кроїти. Коли ж глядь попереду зручний такий плоский камінчик, зверху листочком прикритий. Заліз Мураха на той камінчик, вінпік аж гарячий — сонце за день нагріло.
„Повезло!—радіє Мураха.— Тут переночую. А завтра щось придумаю".
Ліг та й заснув, наче на печі
І коли б він звик раненько вставати, як весь трудовий люд встає, то може б усе благополучно й обійшлось. Так що ж ви з ледаря хотіли? Вже її пташки прокинулись— літають, щебечуть, жучки всякі нишпорять в траві, а Мураха перевернувся на другий бік та й знову задає хропака.
А в цей час бігло козенятко на водопій до річки — хороше таке, маленьке, пушок на ньому жовтенький. Біжить, вибрикує та копитцем прямо на той камінчик — скік! —і роздушило Мураху. Зовсім. Тільки мокра плямочка на камінчику лишилася...* * *
Може, вам і жаль Мураху, а мені не дуже. Не хотів він з добрими людьми по-чесному жити, от і постраждав.

Прочитай уважно текст!
Що найтяжче журавлям ?

Тихого осіннього вечора на узліссі сіли відпочити журавлі. Вони летіли в теплий край. Притулились журавлі до білокорої берези та й курличуть щось тихо-тихо.
―Що найтяжче журавлям? — питає Береза.
― Дорога тяжка,— відповідає найстарший журавель.
— Та не дорога нам найтяжча.
― А що ж вам найтяжче? — дивується Береза.
―Найтяжче нам жити кілька місяців на теплій ріці. Називається вона Ніл. Немає там ніколи зими. Вічно цвітуть квіти...
―То чому ж там найтяжче? — ще більше дивується Береза.
―Бо то нерідна земля,— каже найстарший журавель.
— Бо немає там тебе, білокора Березо.
(86 слів) (В. Сухомлинський)

Посилання для перевірки http://puzzlecup.com/?guess=32BF4599B35A83AU

Прочитай текст. Добери 5 запитань до змісту тексту

Хто дужче любить

Були якось Петько з Миколою в лісі. Суниць вони назбирали мало, зате двох їжаків зловили. Трапились вони на дорозі - ну як їх не взяти? Понесли хлопці їжаків додому, кожний до себе.
Минуло кілька днів. Знову зустрілися хлопчики і засперечалися, хто з них більше любить свого їжака. Петько хвалиться, що годує їжака молоком, ганчір'я намостив у коморі, мало не голки йому чистить.
— А ти що зробив для свого їжака? — питає.
— Нічого,— похмуро відповів Микола.
― От бачиш,— сказав Петько,— не любиш ти свого їжака.
― Ні, люблю,— заперечив Микола,— я його до лісу відніс, випустив на волю.
(94слова) (За О. Буценем)

http://packpacku.com/222/swf/222.swf - розфарбуй!

Прочитай уважно текст. Дай відповіді на запитання

Щоб не наколовся

Дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі - прегострі колючки.
Над акацією літає барвистий метелик. Ой, як же йому не страшно літати! Налетить на колючку - що ж тоді буде! Підійшла Зоя до акації. Зломила одну колючку, другу, третю. Мама побачила й питає:- Що ти робиш, Зою? Навіщо колючки зламуєш? Щоб метелик не наколовся, - відповіла Зоя.

1.Головний персонаж твору

а) Зоя б)Оленка

2.Вона підійшла до

а)верби б)акації

3.Над акацією літає барвистий

а)джміль б)метелик

4.Дівчинка зламувала на акації

а)гілочки б)колючки

5.Дівчинка зламувала колючки, щоб

а)метелик не наколовся б)краще росло дерево

6. Як ти вважаєш - якою була дівчинка?

http://itsmygame.com.ua/999986435/Coloring-Picture-Butterfly_online-game.html - розфарбуй метелика

Прочитай уважно текст. Виконай ілюстрацію до нього.

Пилип БабанськийДЕЛЬКА

Третій день штормить море. Ще недавно таке ніжне й блакитне, що маленька Оленька казала: «Мені хочеться погладити його», воно було тепер темне й похмуре, з білими баранцями на гребенях розгойданих хвиль. Хвиля за хвилею з шаленою люттю налітали на берег і, шкваркнувши об величезні, в безладді розкидані ніздрюваті камені, зі злісним шипінням відкочувались назад, щоб за мить з новою силою кинутись на прибережну твердь. Проте Зоя Іванівна і в негоду не порушувала традиції, що склалася в піонерському таборі протягом місяця: на вечірню прогулянку виводити дітей до моря.
Цього надвечір'я діти теж опинилися на березі. Найсміливіші з дівчаток наважувалися вихоплювати з-під хвилі чорні, сірі, білі, рожеві, блакитні, такі привабливі, різної форми й величини камінці і вищали від переляку й незбагненного захоплення, коли їх наздоганяв отой водяний шал.
Сашко сидів на камені і жадібно, розширеними очима вбирав розбурханий, хисткий окраєць моря. Вітер грався його відбіленими на сонці вихрами на лобастій голові. Хлопець знав: у такі дні все живе ховається вглиб, опускається ближче до дна. Там хоч декому й голодніше, зате спокійніше, безпечніше переждати оцю страшну хитавицю. Он і чайки в безнадії ширяють над берегом, розпачливо скиглять: голодні ж, а поживитися нічим...
А ген на затуманеному виднокрузі - ледь помітний димок. Якийсь корабель крізь негоду пробивається в порт. Якщо це вантажне судно, то всі на ньому - «морські вовки» (так і Сашка жартома величають). Коли ж пасажирське - тоді складніше. Там напевне є такі, котрим давно занудило од цього набридливого хилитання з борту на борт, з носа на корму, і вони з хворобливою нетерплячкою ждуть не діждуться кінця отим мукам.
Сашко жив, можна сказати, в самому порту. Його батько - механік на каботажному судні, хлопцеві знайомі рибалки на всьому побережжі від Одеси до Очакова. Він уже наплавався і на лайнерах, і на сейнерах та баркасах і за всякої погоди почувався, мов на суші. Навіть краще: в морі він уявляв себе капітаном далекого плавання, котрому не страшні ніякі бурі і шторми...
Недарма ж Зоя Іванівна довіряла йому шаланду, коли хлопці хотіли повудити рибу. На шаланді він був повновладним господарем. Стоячи на широко розставлених по-моряцьки ногах і склавши долоні рупором, гучно командував:
- Ліво руля! Так тримати... Стоп! Кидай якір!
Хлопці викидали за борт прив'язаний на дебелому мотузку важкий камінь і заходжувались ловити бичків. Цьому їх, «жучків суходільських», також навчив Сашко - «морський вовк». Вони вже знали, що бички ховаються між камінням і коли хапають наживку, то витягти їх з води не просто: відчайдушно звиваючись, вони чіпляються за що трапиться.
В хорошу погоду десь за два-три кілометри від берега завжди стриміли тички: то рибалки ставили сітки. 1 саме в оцей передвечірній час навкруг тичок вигравали дельфіни: чули й бачили в сітках поживу.
...Той пам'ятний ранок видався напрочуд гарним. Сонце ще не припікало, лише м'яко гріло крізь прозорий туманець. Легенькі хвильки ніжно лизали берег і покірно, майже безшумно відповзали в море.
Коли достатньо відійшли од берега, Сашко скомандував заякоритися, і хлопці почали тягати бичків.
Раптом прямо під носом у шаланди виринув дельфін. Ще молоденький, видно,- не більше метра завдовжки.
Від подиву й захоплення хлопці завмерли.
Першим опам'ятався Сашко. І, як тільки дельфін виринув удруге, він кинув йому кілька щойно виловлених бичків. Дельфін пірнув - проковтнув, мабуть, ті рибинки - і знову вигулькнув, уже ближче до шаланди.
Відтоді так і повелось: хлопці ловили бичків і, коли підпливав дельфін, віддавали йому весь вилов.
Спочатку дівчатка спостерігали за дельфіном з берега, а потім стали теж проситися на шаланду. Білява, з кучериками Оленька, коли побачила перед собою велику чорну тварину чи то із свинячим рильцем, чи з пташиним дзьобом, скрикнула:
- Делька!
Так дельфіна й назвали.
Щовечора Делька підпливав до шаланди, наїдався щедро дарованими бичками. На прощання, кумедно перекидаючись над водою, немов цирковий артист, кілька разів обпливав шаланду, вишкіряв довгі білі зуби - усміхався, дякував за гостину - і зникав.
А ось в оці штормові дні він пропав. Даремно хлопці випрошували рибу в місцевих ловців -пригощати було нікого...
Перевівши погляд на розбурхане море, Сашко раптом побачив: десь за кількасот метрів від берега на хвилях щось метляється. То чорним покажеться, то білим. Невдовзі помітили дивний предмет і решта дітей.
- Ой, Зоє Іванівно! - скрикнула Оленька. - Людина! В чорному піджаку й білій сорочці!..
Тієї ж миті Сашко скоріше відчув, ніж зрозумів, що то. «Людина!» - подумки перекривив Оленьку і, як був у сандалях, шортах,- кинувся в море.
- Сашко! Не смій! - перелякано гукнула вихователька. Та хлопець удав, що не розчув.
Зоя Іванівна якусь мить розгублено дивилася йому вслід, потім рішуче змахнула із себе кофтину, спідничку і в блакитному купальнику кинулася в хвилі.
...Сашко то провалювався між двома велетенськими валами так, що його зовсім не було видно, то, викинувши вперед руку, рвучко вимахував на бурунистий гребінь.
Зоя Іванівна наздогнала його вже тоді, як Слинко, тримаючи однією рукою тонкий з широким плавцем на кінці хвіст мертвого дельфіна, другою гріб до берега. Він мовчки дозволив Зої Іванівні змінити його.
Так удвох по черзі й притягли вони ту незвичайну, сумну знахідку.
- Делька! - першою розпачливо скрикнула Оленька. І заплакала.
Викручуючи мокрі шорти і сорочку, Сашко міркував: зголоднівши чи просто знудьгувавшись за дітьми, Делька наважився наблизитись до берега. Його кинуло десь на гострий риф, і от -загинув...
Дельку довго розглядали, обмацували, гладили темну цупку шкіру на спині і білу ніжнішу - на череві.
Почали пригадувати, хто що чув про дельфінів.
- Он в Америці дівчинка дружить з дельфіном. Він щоразу підпливає до берега й катає її на своїй спині,- схлипувала Оленька.
- Х-хе! А ти знаєш, як вони сигнали передають?
- А ось я читала, як дельфіни врятували чоловіка. Після якоїсь там аварії він опинився у відкритому морі. Довго плив, утомився, знепритомнів. Так дельфіни підтримували його над водою доти, поки він прийшов до пам'яті.
- Розумні тварини.
- Наче люди...
- Давайте... поховаємо,- сказала Оленька.
Зоя Іванівна подумала, що вони вже спізнюються на лінійку, і від начальника табору їй, звичайно ж, добряче перепаде. «Ну й нехай!» - вирішила вона і наказала двом хлопцям:
- За лопатами - бігом!..

* * *
В табір поверталися мовчазні, задумані. Велике червоне сонце сідало не за хмару, а прямісінько в море - на погоду.
Сашко повільно йшов останнім. На стежину перед ним раптом вистрибнуло з трави світло-коричневе довгоноге жабеня. Зупинилося й очманіло втупилося в хлопця вирячкуватими очима-намистинками, навіть не збираючись утікати із стежки. Воно, оте дурнувате жабеня, не знало, що до сьогоднішнього дня від Сашка не було рятунку ніякій живності - од найдрібнішої комашинки до собаки чи кози.
Проте цього разу він обійшов жабеня стороною.
«Хай живе»,- подумав Сашко, по-дорослому зітхнувши.